10 відомих тернополян в дитинстві. Ексклюзивні фото для сайту ДІТИ
Усі ми родом із дитинства та часто у дорослому житті забуваємо про ті найщасливіші і найпрекрасніші миті безтурботного світу. Альбоми із старими світлинами допомагають відновити спогади про мрії, про перше кохання і перше розчарування, про вірних друзів і нехитрі ігри. Будучи дітьми ми всі вірили в диво і це допомагало нам впевнено йти до своєї мрії. Занурення у світ чорно-білих фото допомагає нам черпати натхнення, наснагу і досягати нових успіхів. Відомі тернополяни привідкрили для сайту "Діти" світ дитячих років.
Тарас Демкура - підприємець - Мої дитячі роки пройшли з батьками в селі, які працювали в колгоспі. Вони виховували четверо дітей. Дуже добре пам’ятаю ті часи, коли упродовж літа міг бути на зборі врожаю з батьком. Також часто їздили на риболовлю, ходили до лісу по гриби, грали в футбол. Це були дійсно щасливі та безтурботні роки, але переді мною був приклад моїх батьків, які вміли відповідально ставитися до роботи, цінували та поважали людей, завжди знаходили час для своїх дітей.
У мене один син. Разом з дружиною намагаємося виховувати його на власному прикладі. Ми дуже любимо його і пишаємося кожним його успіхом. Шкода, що в нас лише одна дитина...
Віталій Мариновський – підприємець, громадський діяч - До 6 років жив разом з батьками на Дружбі. Звичайно, батьки любили мене, але найбільше уваги і любові отримував від бабусі, якої, на жаль, вже нема. Коли ми переїжджали на нову квартиру в інший мікрорайон – «Новий світ», то бабуся Неля важко це пережила, вона ніяк не хотіла мене відпускати. У старому дворі мав дуже багато друзів, та й на новому місці також швидко знайшов однодумців. Уже в 4 роки почав ходити за покупками до магазину. Молодшого брата водив за руку до садочка з 5 років, а потім вже і до школи його водив. Ми росли досить самостійними хлопцями.
Михайло Гросуляк – ресторатор, засновник мережі «Самогонна ресторація» - Взагалі в родині поважали старших. І як дід говорив, то його уважно слухало дванадцятеро дітей. Його життєву мудрість тепер передаю своїм нащадкам. Дід завжди казав мені: «Михасю, пильнуй те, з чого хліб їж».
Батько був звичайним сільським будівельником і кожна друга хата у селі Вигода збудована його руками. Він також був фахівцем тієї справи, у якій нікого вже не залишилося на Мельниці-Подільському кущі, зокрема вмів плести риболовні сіті і правильно їх розставляти. Також робив дністровські човни і ловив рибу. В дитинстві я не мав можливості грати в футбол, зате навчився місити глину ногами і доглядати за худобою. Батько скотарював на фермі і я з 6 років допомагав йому. Тоді я так ненавидів корів, але тепер ось повернувся до вирощування худоби і отримую від того задоволення. Розумію, що виховання працею є правильним. Постійно згадую діда та батька в молитвах, дякую їм за науку. По династії у спадок передавалися поплавкова шнурівка і нижня шнурівка, до якої чіплялися грузи. Шнурівка сплетена з волосся кінського хвоста. І зараз ця реліквія в мого сина Віталія. А ще одна реліквія – половина човна, зробленого батьком, тепер є окрасою одного з закладів. Всі ці спогади і речі, які мають енергетику роду, не замінять жодних маєтків.
Олена Лайко, радіоведуча - Слово «дитинство» для мене асоціюється з моєю сім’єю, з тією безмежною добротою, любов’ю та щирістю, якими завдяки найближчим, найдорожчим людям від ранку до ночі був наповнений кожен мій дитячий день. Мама, тато, бабуся, дідусь, тьотя і я – ми всі разом, веселі та щасливі, – вдома, у нашій маленькій квартирці на першому поверсі в Центрі, де, як не дивно, всім завжди вистачало місця, – і нам шістьом, і численним друзям та родичам, які так часто до нас заходили-приїздили-відвідували-ночували-жили. Дитинство – це смачні запахи тортів, пиріжків, тістечок та усілякої іншої смакоти, якою з такою любов’ю та безмежною фантазією балувала домашніх моя бабуся – неперевершена кулінарка-самоучка. Я досі не можу зрозуміти, як їй вдавалося завжди так смачно готувати! Особливо «смачним» у моїх спогадах чомусь «спливає» Новий рік. Щоб поставити ялинку, у нашій крихітній квартирі доводилося переставляти меблі, але живе колюче деревце, прикрашене скромними іграшками, сніжинками, цукерками на ниточках, ватяними сніжками, на ці свята було у нас завжди. Як і кутя – «татова» – з пшеницею, медом та горішками, і «бабусина» – з рисом і родзинками…
А ще дитинство для мене – це Тернопіль – рідне місто, любов до якого я, очевидно, отримала разом із відчуттям всеохоплюючої любові, у якому тоді жила. Театральний сквер, зелень та фонтани, повз які йшла щоранку, – спочатку в садочок, за руку з бабусею чи мамою, а потім до школи, парк імені Т.Шевченка з набережною та тінистими алеями, де ми гуляли з дідусем, «Човники» та «Ланцюжки» атракціонів, куди мене водила кататися тьотя, в ті роки – зовсім юна, красива і сама сповнена бажання гуляти містом, кататися на гойдалках, ласувати морозивом у «Сніжинці», ходити в кіно, тим більше, що, живучи в Центрі, вибір в цьому плані був дуже широкий – «Україна» «Перемога», «Франка», клуб Залізничників, парк Шевченка чи парк Слави…
Юлія Винокур – директор «Tv-4» - Люблю гортати сімейні альбоми, адже в них стільки добра і світла. І в тих чорно-білих фотографіях чомусь багато енергетики. Мої батьки пережили Голодомор. Я в свого батька запитувала про цей період. Він розповів, що його батьки працювали на току і ніхто не міг звідти і зернини взяти, а йому малому давали підситок, наповнений квітом акації як їжу на цілий день. І він розповідав, що вона була смачною. Я вдячна, що в моєму дитинстві такого не було. А воно було щасливим і барвистим. Пам’ятаю, як ми малими полюбляли їсти брикети киселю чи заварного крему. І це так було смачно.
З трьох років займалася народними танцями і досі, як зустрічаюся зі своїм партнером по танцях, то згадуємо всі ці моменти. А в дворі у мене в друзях були переважно хлопці, окрім подруги Люди. Як згадує мама, що, навчаючись у 8-9 класі, вони приходили до нас додому і кликали грати в хокей чи футбол. І коли в мене запитують, чому моє хобі риболовля, відповідаю, що це родом із дитинства. Разом із хлопцями-друзями ходили рибалити з першого класу. В мене була свої вудка і донка. У третьому класі я на донку впіймала величезного коропа, несла його під дощем додому. Вся родина пишалася моїм уловом.
А ще пам’ятаю мамину казку. Біля мого ліжка був килим із зображенням оленів. Мама розповідала мені, як ми зустрічаємо оленів у лісі, заходимо у хатинку лісника, п’ємо у ній молоко і залишаємо йому записку із подякою. Вже згодом цю казку я розповідала своїм дітям.
Олександр Папуша – заслужений артист України - Дитинство – це прекрасна пора. В неї поринаю, коли на душі неспокійно, тоді заплющую очі і враз відчуваю мамине тепло, щире татове слово, спокій, затишок … Дитинство – це пізнання світу, як казкова пригода, яку згадуєш з теплом упродовж життя. Пам’ятаю, як у школі у третьому класі робили постановку вистави «Мальчиш Кибальчиш». Як я хотів у ній грати!!!!!!!!!!!!!!!! А мене не взяли – це моє перше дитяче розчарування. А коли у 9-ому класі не взяли до хору– розчаруванню не було меж! Сказав собі: «Виросту – втру всім носа!» Так і сталося. Мрії збулися. Сам навчився грати на гітарі, складаю пісні, пишу вірші, ще й актором став. Ось такі дитячі невдачі (на той час для мене це було кінцем світу) привели мене до моєї професії, у якій я нині щасливий!
В’ячеслав Жила – режисер, заслужений діяч мистецтв України -Пам’ятаю, як у у 5-6 років дивився фільм «Вій» і «Фантомас». Боже, як же цікаво було, але і водночас страшно, особливо обличчя Фантомаса чи Вія. Потім вночі прибігав спати до бабусі, яка, сміючись, заспокоювала. Я ж тоді і не здогадувався, що «Фантомас» – комедія. Та це страшилки для дітей.
А ще малими в дворі вирішили зробити лялькову виставу. Там я, звичайно, режисерував. Уже не пригадую назви. Це була імпровізація з усіх казок, які ми знали. Для акторів-виконавців я у батька попросив тараньки і вкінці гордо кожному роздавав такі смаколики.
Пам’ятаю риболовлю з батьком. Скільки то було пригод! Риболовлею захоплююсь досі.
Юрій Дейнека – начальник управління стратегічного розвитку міста Тернопільської міської ради - Перша моя закордонна подорож у 1977 році відбулася до Польщі, адже мій дід за походженням поляк і ми поїхали відвідати родину. Ми гуляли в парку і фотограф запропонував зробити пам’ятну світлину із величезним собакою породи сенбернар. Мені пропонували сісти на нього, але через свій страх я цього не зробив, а лише став з боку і взяв його за ошийник. Це дуже яскравий спогад з дитинства. Я вперше побачив породистого і доглянутого пса. Також тоді грав в футбол із хлопцями з польської родини. Мову не дуже добре знав, але знаходили спільну мову без особливих проблем.
Степан Барна – голова Тернопільської обласної державної адміністрації. -У дитинстві був досить нечемний і дуже не любив ходити до дитсадка. Головна причина полягала в тому, що мене не влаштовував його графік. Треба було все робити по годинах. Не любив спати в обід, що спонукало мене втікати з садочка.
Народився в Нагіринці Чортківського району, тому спогадів досить багато, адже здебільшого бавилися на вулиці. Переважно грали в мілітаризовані ігри, а також мали можливість гратися у закинутих будівлях. І одного разу я потрапив до старої дерев’яної церкви. В одній частині храму колода прогнила, завдяки чому ми пролазили до середини. І під враженням від церкви я до 9 класу був переконаний, що стану священиком. Також пам’ятаю, як мама мала мороку з тим, аби вранці нагодувати мене. Я намагався встати якомога раніше, лиш би не снідати, вилізав на дерево і їв фрукти по сезону. Тому мама приходила, коли я ще спав, будила і примушувала мене їсти.
Ната Бенч - телеведуча, організатор урочистих подій -У дитинстві мене цікавило все навколо. Важко сказати, що я була чемною дитиною. Такою ж залишилася і тепер, проте це дало можливість постійно пізнавати щось нове. Можливо, віра у дива допомогла мені сьогодні зайнятися тією справою, яка дарує людям миттєвості щастя і радості.
Яніна Чайківська
Для сайту "Діти"
Копіювання матеріалу тільки з дозволу адміністрації сайту "Діти"
Обов`язкове відкрите посилання в першому абзаці тексту reklama@dity.te.ua
.jpg)
.jpg)
