Діти сайт для батьків.
Гіркий хліб маминого сина


Ця стаття написана ще у 90-ті роки, але нещодавно вірусно поширилася у соцмережах. Тому що її тема актуальна завжди: батьки і діти, які все життя страждають від «маніакальної» батьківської любові…

Немає більшої напасті для людини, ніж батьківська любов. Справжня. Сліпа. Маніакальна. Подзвони додому - а-то-я-не-я. Більшість неприємностей б'ють індивідуума зовні, і тільки ця роз'їдає зсередини щодня, у найподатливішому віці. Навіть в'язниця, сума та армія деформують особистість не більше, ніж щоденна вимога надіти шарф. З'їж морквину. З'їж яблучко. Чайку не хочеш? Через годину будемо обідати. Через півгодини будемо обідати. Через 15 хвилин будемо обідати. Де ти ходиш, мий руки. Тільки не пізно. А Міша не у вас? А о котрій він виїхав? А шапку він надів? Вона вийшла заміж? Так ти через це тільки? Вона тебе не варта, дурна провінційна дівчинка. Чому ти на мене весь час кричиш? Я тебе проведу. Я тебе зустріну. Тобі пора спати. На вулиці холодно. Зачинися як слід. Опусти вуха. Чи не друкуй це, я боюся. Не пий сиру воду, не пий сиру воду, не пий сиру воду.
Твоя Маманя носиться по кварталу в тапочках, шукає тебе? Спасибі, я так і думав, дай сигарету. "Головне, з усім погоджуватися, - вчив товариш по нещастю. - Дзвонить ввечері друг з вокзалу: зустрічай. Одягаєшся. Виходять в передпокій, кажуть: нікуди не підеш, пізно. Добре, нікуди не піду. Роздягаєшся. Виходять. Знову одягаєшся і швидко йдеш, не звертаючи уваги на крики на сходах". Він неврастенік, мій друг. Боксер і неврастенік. Дике поєднання.

Три роки живе в Німеччині без батьків, зі своєю сім'єю, і все ще неврастенік. Любить "Природжених вбивць". Я його розумію. Людям не бувалим зрозуміти не дано. Вони легкі і поблажливі. Коли їм кажеш, що власний дідуган важко хворий психопат, бо через п'ять хвилин після дзвінка їдучої додому сорокарічної дочки втуплюється у дверне вічко і п'ятдесят хвилин стоїть стовпом, вони повчально говорять, що ось, коли у тебе будуть свої діти, тоді ти зрозумієш. Вони просто щасливі дурні. До них, в сорок років, коли вони зайшли до сусідки покурити-погомоніти, жодного разу не заявлявся 65-річний батько і не відводив за руку додому, бо вже пізно.
Вони наївно сміються і пропонують, в крайньому випадку, розміняти квартиру. Їм невтямки, що людина, яка пізнала лихо батьківської любові, не вміє розмінювати квартиру. Дай Бог, щоб вона вміла хоча б за неї платити. Вона взагалі нічого не вміє. Приймати рішення. Приймати похвалу. Жити разом. Пристосовуватися. Поступатися. Тримати дистанцію. Давати в морду. Купувати. Лагодити. Відповідати. Від жаху перед світом вона ненавидить людей набагато сильніше, ніж вони того заслуговують.
Зовнішня любов для неї наркотик, який вона завжди отримувала безкоштовно і здорово підсіла. Наркотична залежність прогресує, істеричної маминої любові вже бракує, потрібні сильні галюциногени, а їх за так не дають. А любити вона, між іншим, теж не вміє, тому що для любові завжди потрібна дистанція, а вона зацілована з дитинства, та й віддавати не звикла, та до того ж знає, як обтяжлива любов для її об'єкта, й інстинктивно намагається не напружувати симпатичних їй людей. Починаються метання між "я хробак" і "я бог", болісні думи, рефлексія, погляд на себе з боку, який не може не поглиблювати ситуацію. Коли в дорогому ресторані уявляєш себе чужими очима, негайно починає тремтіти рука, і все падає з виделки.


Доросла улюблена дитина це наслідний принц, якого гуманно відпустили жити після того, як татові відрубали голову. Краще б не відпускали. Краще добити одразу. Поєднання тирана і немовляти в одній душі надійно відрізає людини від людства. Далі маминої допомоги вже не треба: самотність точить і псує принца самостійно; трагедія його вже самоналагоджена, він здатний відтворювати її сам. Втім, якщо мама ще не вмерла, вона завжди знайде час подзвонити і запитати, що він сьогодні їв і куди запропастився вчора. Це давно вже стало бичем цілих націй. Повернувся з Ізраїлю друг: розповідав, що там виросло ціле покоління вічних недоростків дітей тих, кого оминув погром і крематорій. Дітей, яким ніколи не стати дорослими, бо їм до старості будуть навіювати, що вони схудли, і не пускати на вулицю, бо там собаки, машини і злочинці.

Так світ ділиться надвоє ще за однією ознакою. На одній його стороні живуть нервові самотні нечупари з суїцидальними нахилами, до старості намагаються здаватися крутими. На іншій легені, святкові, всіма улюблені колобродити, до старості смітячи грошима і палицями. У них все добре. У момент їх статевого дозрівання батьки займалися роботою, один одним, влаштуванням особистого життя, але тільки не любов'ю до чад. У когось батько – режисер в 16 років залишив у квартирі з грошима на два роки і поїхав з мамою в експедицію. У когось батько – академік у ті ж 16 заявив: "Далі сам. Ось твоя кімната і сніданок вдома, а інше не наша справа". У когось батька не було зовсім, а мама і досі ягідка знову. "Значить, це правильні діти, їх можна відпускати одних, не те що мого", - спокійно скаже на це будь-яка професійна мати і збреше. Це не правильні діти – це правильні батьки. У 16 років кидати одного можна і потрібно будь-яку людину, крім Сергійка з книжки "Доля барабанщика ", який то горжетку продасть, то шпигунів напустить.

У безстановому суспільстві принц завжди нещасливіший за жебрака, інфант безпритульного, Сід Сойєр Гекльберрі Фінна. У одних життя проходить у скаргах і мріях, в інших у фантастиці і пригодах. Одні їздять до друзів скаржитися на екзистенцію, інші потайки від дружини обіймають чергову ляльку, щасливу і вдячну. Одні місяцями думають, що треба б вимити підлогу, інші півдня облаштовують нове житло. Одні намертво впаяні в свою квартиру – інші міняють ключі, як рукавички, знімаючи, женихаючись і гостюючи у друзів. Військкомати ніколи не можуть їх знайти, а якщо знаходять, то натикаються на впевнено і швидко зроблений «відмаз», а якщо прихоплюють, то і тут ваньки-встаньки легко виявляються в секретці, в креслярці, в оркестрі, причому без всякої протекції, з дитинства привчені вирішувати проблеми. У бойових "мазутах" служать з дитинства закутані чада. Назад вони приходять з подвоєною світобоязькістю, замкнутістю і ненавистю до людства. Рідня вистригає їм сиві скроні і тут же рекомендує одягнутися тепліше.
Це тихе, глухе, механічне божевілля. Щоб дитина росла здоровою, її посеред четвертого класу заганяють в ліжко через хвилину після Нового року і три години задоволено слухають ридання в подушку. Щоб дочка скоріше взялася за розум і стала щаслива, їй кажуть, яка вона даремно проживша життя дура, в день народження, з шампанським в руках, у вигляді тосту.

Липкі, як льодяник, настирливі, як квіткова торговка, глухі, як почесна варта, батьки наполегливо і злісно не бажають бачити, що хворіють ті, кого кутали, самотні ті, кого одружили, і б'ють тих, кого проводжали. Вони методично відстоюють своє право любити, поки найсміливішим в припущеннях дітям не приходить в голову, що захищають вони себе. Це я повинен пишатися дочкою, а вона дура і в двадцять п'ять живе з жонатиком. Це мені хочеться, щоб син справляв день народження вдома зі мною, а що йому хочеться це неважливо. Це я хвилююся, коли тебе немає вдома, тому помри, а будь о десятій. А те, що ти, припустимо, до морозу звик і на снігу спав не раз і не десять, це наплювати, я ж тебе там не бачив, і серце у мене не боліло, а тут зволь застібнутися. Ще живий батько, дуже правильний дядько, сказав одного разу мамі: "Якщо б ти ніколи не вийшла заміж, твій татко бігав би навколо тебе, шкодував, пурхав крилами і був би щасливий".
Загалом, я розумію, чому у Жені Лукашина з "Іронії долі" до тридцяти шести не було сім'ї. У нього зате була мама. Та сама. Світова.

Денис Горєлов , замітка в газеті "Сегодня" (90- ті роки)
Переклад: сайт для батьків «Діти»
Фото: Анна Радченко, проект "Зворотня сторона материнської любові"


РОЗВИТОК БАТЬКІВ

Переглядів сьогодні: 2
Переглядів всього: 2971
Рекомендуємо